Аж сльози льються коли читаєш вірш.......... Приснився сьогодні синочок мені,
Його обіймала я уві сні.
Він мені говорив як важко йому,
Як боляче друзів втрачати в бою.
Він на мене дивився неначе востаннє,
Моє серце боліло, ніби щось відчувало.
Його погляд сумний, повний печалі,
Розривав мою душу, я від болю кричала.
Вернися рідненький, я Бога прошу,
Щоб тебе він зберіг його я молю!
А на ранок я встала і згадала той сон,
Та мої думки розвіяв телефоний дзвінок.
І деяку мить у трубку мовчали,
А потім... жахливу новину сказали.
Сказали, загинув синочок рідненький...
Невже не побачу тебе, дорогенький?
Невже я не зможу тебе обійняти?..
Чому ж на війні ти загинув проклятій?!
Залились слізьми утомлені очі,
І згадую я недоспані ночі.
І ніби ще вчора його колихала,
І там перші кроки його ніжки ступали.
І ось наступила довгоочікувана мить,
Перше слово "матуся" так ніжно звучить.
Закарбувались у пам´ять його перші синці,
Вони ж бо у серці моєму лишили рубці.
Час швидко летів, мій син підростав,
І ось вже майбутнє своє будував.
Не легким здавався тернистий той шлях,
Та вогник надії горів у очах.
Не мало життєвих доріг він пройшов,
Та все ж таки долю свою віднайшов.
І ніби складалось щасливе життя,
Та раптом до нас увірвалась війна...
Сидіти й мовчати він просто не зміг,
Й нічого мене не питавши поїхав на схід.
Нестерпними муками дні й ночі минали,
Дедалі страшніше війна вирувала.
Здригалося серце від кожних новин,
Адже там на війні воює мій син.
І як я раділа коли він дзвонив,
"Мамо, у мене все добре" завжди говорив.
У голосі відчай і тривога звучали,
Десь поруч із ним автомати лунали.
Десь поруч із ним розвивались снаряди,
Поливали безжально із танків і градів.
Боже, благаю, його поверни!
Ти мусиш, ти маєш його вберегти.
Та все ж не дійшли до Бога молитви,
Не б'ється вже серце, затихло у битві.
Не повернишся сину ти більше додому,
І вже не побачу тебе я ніколи...
© Олександра Міщук
